Марина Мельник, начальник відділу
інформації та використання документів
державного архіву Миколаївської області
Зародження ідеї про необхідність організації громадської опіки над пенітенціарними установами та благодійної допомоги ув’язненим відноситься до часів правління Олександра І. Статут «піклувального над в’язницями товариства» було затверджено 1821 року, його завданням стало моральне виправлення злочинців та «покращення стану ув’язнених». У розпорядження комітету були передано благодійні кошти, котрі збирали на піклування про в’язнів, 1825 року товариство отримало право контролю над сумами з міських та земських зборів, котрі виділяли на опалення та освітлення в’язниць, а згодом – кошти, що асигнували на продовольство, одяг та лікування арештантів. 1844 року за розпорядженням Сенату відбулася повна передача утримання ув’язнених з ведення поліції у розпорядження комітетів товариства по всій території Російської імперії. 1851 року було затверджено новий статут товариства, котрим воно було віднесено до відання Міністерства внутрішніх справ. Структура попечительських товариств була такою: голова (або кілька співголів), директори та члени. Кількість директорів сягала 30, частина їх призначалась губернатором (градоначальником), частина – місцевими думами, певну кількість обирали від станів. Таким чином у директораті були представлені всі стани товариства. Членами його ставали люди, котрі робили внески: почесними – за 500 крб., рядовими – за 10 крб. Для лікарів та адвокатів робили виняток, замість грошових внесків вони надавали безкоштовну допомогу у лікуванні та юридичному захистові ув’язнених. Не мали права входити до складу комітетів тюремні наглядачі та священники, котрі здійснювали богослужіння у в’язницях. Згідно статуту товариства предметами його діяльності було визначено: внутрішнє облаштування місць ув’язнення, нагляд за правильним розміщенням та харчуванням арештантів, нагляд за утриманням місць ув’язнення у належному стані, піклування про лікарні та одужаннях хворих, а також одяг, білизну, взуття та інші потреби арештантів, виправлення їхньої моральності, допомога тим, кого пересилали етапом (пересильних), викуп ув’язнених за борги.