Мельник Марина,
начальник відділу інформації
та використання документів
держархіву Миколаївської області

Олексій Михайлович Гмирьов народився у м. Смоленськ 17 (за новим стилем – 29) березня 1887 року. Мати, Марія Захарівна, померла, коли йому було 4 роки, маленького Льоню доглядала старша сестра Євдокія. Батько, Михайло Михайлович, кондуктор на залізниці, колишній селянин с. Лоєве Смоленського повіту, невдовзі одружився вдруге. Мачуха була непривітною, забороняла пасинку вчитися у школі, била його щоразу, коли бачила з книгою. Олексій був вимушений готувати уроки у товаришів і заривати в землю підручники по дорозі додому. Батько постійно був на роботі, скаржитися йому сенсу не було, бо «він не повірив би». Пізніше, розповідаючи друзям про своє дитинство, він полотнів від спогадів: «я жив одиноко, як маленьке звірятко».. [1]
Навесні 1902 року помер і батько, життя підлітка стало зовсім нестерпним і, скориставшись пропозицією брата, Олексій поїхав з ним до Миколаєва. На той час він встиг закінчити міське шестикласне училище і 17 травня 1902 року влаштувався на роботу на суднобудівний завод «Наваль».
Важка 12-годинна праця, мізерний заробіток, більша частина котрого йшла на погашення штрафів – таким стало життя Олексія. У вірші «Благовест» поет описав цей час:

... Но промчалось детство. Жизни злое море
из гнезда родного вырвало меня.
В первый раз сдавило мое сердце горе,
И в пучину жизни погрузился я.
Вместо материнской, теплой, нежной, ласки,
Вместо поцелуев и приветных слов
Надо мной раздались вихри злобной пляски
Бешеных, тяжелых заводских станков.
Потянулись годы. Сила молодая
Тщетно выбивалась из ярма невзгод,
Зрела в юном сердце искра огневая,
И все ненавистней становился гнет.
И без колебанья, радостный и гордый,
Я вошел под знамя воли и труда.
Загорелось сердце силой новой, твердой,
И понятней стала для меня нужда.
Для меня и многих честных, угнетенных
Сворою бесстыдных, хищных палачей.
И в руках могучих, многомиллионных
Заалело знамя волнами лучей...

Олексій Михайлович
Гмирьов

Наприкінці 1902 року життя Гмирьова змінилося - він познайомився з родиною Івана Андрійовича Чигрина, котрий керував робітничим гуртком, об’єднуючи революційно налаштовану молодь. Вже у травні-липні 1903 року Олексій взяв участь у політичних мітингах і страйках. 21 липня він був звільнений з роботи з приміткою в особовій картці: «НЖ» («не желателен»), що дорівнювало клейму «політично неблагонадійний». Потім Чигрин познайомив Гмирьова з Віктором Павловичем Ногіним («Макаром») – одним з керівників Миколаївського комітету РСДРП того часу, Віктором Олексійовичем Радус-Зеньковичем («Єгором»). Восени 1903 року Олексій Гмирьов вступив до лав РСДРП і розпочав життя підпільника-революціонера: брав участь у друкуванні та розповсюдженні листівок, проводив бесіди на політичні теми з робітниками та їх родинами,  виступав у марксистських гуртках, на мітингах та зборах соціал-демократичної партії.

Вперше  він був арештований у грудні 1904 року, коли поїхав до Одеси на демонстрацію, але був звільнений за відсутністю доказів, у січні наступного року – знов заарештований біля Чорноморського суднобудівного заводу. 13 лютого 1905 року при обшуку у Гмирьова поліція знайшла 108 прокламацій, які він наступного дня мав розповсюдити серед робітників суднобудівного заводу, котрі брали участь у страйку. Олексій був заарештований та ув’язнений спочатку у Миколаївській, на початку березня – в Єлисаветградській, наприкінці квітня – у Херсонській в’язниці. Гмирьова було звинувачено у діях, «возбуждающих к ниспровержению существующего в Росийской империи общественного строя». Він відмовився від захисника. 7 червня Одеська судова палата прийняла рішення звільнити Гмирьова під поручительство і 23 липня він прибув до Миколаєва.
Невдовзі Олексія було знов ув’язнено за «продовження злочинної діяльності і проживання без прописки у поліції». 12 вересня того ж року виїзна сесія Одеської судової палати у Херсоні присудила його до 4 місяців утримання у фортеці, щоправда, із заліком попереднього ув’язнення. Миколаївський градоначальник визнав перебування Гмирьова у місті «безумовно шкідливим і небезпечним» і за його клопотанням поліція прийняла рішення про відправку Олексія у заслання до Сибіру. По дорозі до місця поселення – с. Рокули Архангельської губернії поет захворів і був залишений для лікування у м. Холмогори. У червні 1906 року Гмирьову вдалося здійснити задуману втечу і влітку він знову повернувся до Миколаєва, звідки за порадою друзів переїхав до Єлисаветграду. Вже 9 вересня він був заарештований і звинувачений у навмисному вбивстві єлисаветградського поміщика Г.Луцького. 26 січня 1908 року, після майже півторарічного слідства, О.Гмирьов був засуджений до 6 років і 8 місяців каторги. [2]
Більше він свободи не побачив. У важких умовах каторги Олексій захворів на туберкульоз, сухоти мучили його дедалі більше. Він передчував свою передчасну смерть:

Я погибну, но вместе со иной не умрут
Пролетарские песни мои.
Знаю я, что к могиле моей не придут
Ни друзья, ни слепые враги.

Далеко за тюрьмой, где клубится туман.
Без обряда схоронят меня,
И покроет могилу колючий бурьян
С первым зноем горячего дня.

А зимой, когда вьюга заплачет над ней
И ковром снеговым опахнет,
Зазвенят мои песни по шири степей,
И, быть может, хоть звук до любимых людей
Буйный ветер тогда донесет.

Я умру, но со мною в тюрьме не умрет
Муза-узница, крошка моя.
И в последний мой час лишь она обовьет
Грустной песней и лаской меня.

І все ж до останнього дня Олексій сподівався на одужання та зустріч з коханою Марусею. Він познайомився з нею на початку 1905 року і, перебуваючи в ув’язненні, постійно листувався з нею, очікуючи зустрічі. Бачився з коханою рідко, лише під час свого перебування на волі та коротких зупинок у Миколаєві під час етапування з одної в’язниці до іншої.

ПРИ ВСТРЕЧЕ ВО ВРЕМЯ ПЕРЕСЫЛКИ

Мы молча глядели друг другу в глаза
Сквозь злую решетку вагона;
У ней на реснице горела слеза.
Во мне шевелилися стоны,
И в страстном страданья я крикнуть хотел:
"Терпи! о, терпи, дорогая!
Мне сладостны цепи, отраден позор
За счастье родимого края".
Пусть нагло глумятся тупые враги
Над нашей святою любовью -
Час мести настанет, заплатят они
За все своей черною кровью.
Терпи же, родная, терпи и борись...

Інколи Маруся приїжджала на довгоочікувані побачення. У листі від 25 лютого 1910 року він писав: «... Я опять немножко болен, Маруся. Грудь измучила. Твой приезд будет как раз кстати. Весна и осень стали для меня самыми жуткими временами года. Переутомился я, родная, и едва ли донесу свой крест. А умирать не хочется. Если бы ты знала, как не хочется умирать! Свидание с тобой оздоровит меня. А может, нет.. Все-таки будет сильно хорошо чувствовать, что ты глядела на меня, думала обо мне. Эти минутки я буду благоговейно хранить у себя в сердце, и если не доживу до воли и счастья с тобой, то легко будет уйти из жизни. Я тебя жду... Библейский день Иисуса, должно быть, не был так длинен, как каждый из моих вот этих предсвиданных дней. Не обмани меня, милая. Милая, мне будет непостижимо больно... Я не вытерплю...  закричу. В прошлом и так одни боли да слезы... Не обмани, Марусенька, милая, пожалей... Ведь ты добрая, я знаю. На истоке двадцать третьего года моей жизни я увижусь с тобой. Если б здоровье, сколько еще всего впереди... О, как хочется быть здоровым!». [3]
У листах до дівчини писав Олексій свої вірші:

Не жди меня... Без чувства сожаленья
Я от тебя свободно ухожу.
И за любовь твою - святые убежденья
К ногам твоим, как раб, не положу.
Я не могу отдаться без изъятья
Безумной прихоти своих страстей,
Когда вокруг меня звучат проклятья,
Свистят бичи, царит позор цепей.
Меня зовут. Простимся, дорогая,
В последний раз, друг друга не кляня.
Люблю тебя! Но для родного края
Я должен жизнь отдать. Не жди меня.

Можливо, саме через кохану Олексій у своїх листах згадував Миколаїв надзвичайно тепло, сумуючи за тим часом, коли не було в’язничних стін та постійних страждань від сухот. У листах до нареченої він так писав про той час: «... Прошлый год я в это время был с тобою в Спасском. Помнишь, как мы были тогда счастливы. Помнишь, как на зеленых густолиственных ветвях акации мы искали последние цветы. И находя, с задорным, юношеским торжеством срывали их. Как упивался я тогда ароматом этих последних сказателей прошедшей весны. Целый год прошел с тех пор, а мне кажется, что все это было вчера. Грустно, дорогая. Как-то приятно грустно.» [4] У листі з Херсонської в’язниці від 15 квітня 1907 року він згадував Ліски, де було побачення з Марусею, а також радив їй піти у ніч на Великдень до польського костьолу: «Там встреча праздника проходит величественно, торжественно, красиво. Радостные звуки органа приветственно рокочут, благославляя Воскресение великого борца за истину страдальца Иисуса. Приветствуют, хотя на другой же день начнуть распинать его, но это ничуть не мешает людям раз в году искренно любить того, кто за них отдал свою жизнь». [5] У листі від 23 лютого 1908 року Гмирьов, якого потягом везли через Миколаїв до Херсонської губернської в’язниці, знов згадав наше місто: «Перед моим взором встал город, залитый теплым лунным светом... Широкие песчаные улицы с рядами кудрявых, спящих акаций, тщательно выбеленные хаты под камышовыми крышами, неподвижные тени от них, безоблачное ночное небо с мириадами звезд и где-то далекая, печальная песня бодрствующей молодежи...». [6]
Хвороба виснажувала поета дедалі більше. Голод, вологе повітря у загальній камері, де його утримували разом із кримінальними злочинцями, моральні та фізичні страждання не зломили дух Олексія, він продовжував писати:

На тюремной койке,
Бледный и больной,
Спит и тяжко бредит
Узник молодой.
Страшная чахотка,
Вот уж скоро год,
Встать ему с постели
Жесткой не дает.
Истекая кровью
В полутьме сырой
Он бредет к могиле
Верною стопой.
Некому бедняге
Муки облегчить,
Некому надеждой
Душу озарить.
Хоть бы тень участья,
Хоть бы звук родной,
Все б не так страдал он
Телом и душой.
Все б не так сомненье
Грудь больную жгло.
И расстаться с жизнью
Мог бы он светло.
Но вокруг страдальца
Ни души живой,
Только ходит где-то
Скрытый часовой.
Да порой засовы
Щелкнут у дверей,
Чтоб подать больному
Миску затхлых щей.
И опять ни звука.
Лишь во тьме глухой
Умирая, стонет
Узник молодой.

11 вересня (24 за новим стилем) 1911 року Олексій Гмирьов помер у лікарні Херсонської в’язниці. Йому було лише 24 роки.
Лише незначну кількість віршів Гмирьова було опубліковано за життя, більша частина – вже після 1920 року. Про його поезію досить високо відгукувався Михайло Шолохов, її поціновував Дмитро Шостакович, який до низки його віршів – „Мы молча глядели друг другу в глаза...”, „Они победили!”, „Казенным” та ін. – написав музику (цикл „Хоровые поэмы”). Композитор Маргарита Кусс на вірші Гмирьова створила цикл «Пять романсов». Постать незламного молодого поета  майже сто років привертає увагу літературознавців, які друкують публікації про нього.
У Миколаєві іменем Олексія Михайловича Гмирьова названо вулицю та обласну універсальну наукову бібліотеку. У липні 1968 року у сквері біля Миколаївського університету ім. В.Сухомлинського (вулиця Нікольська) на чотиригранному постаменті із сірого граніту встановлено бюст  Олексія   Гмирьова (скульптор О. Здіховський, архітектор Є. Теляшова). На будинку № 4 по вулиці Сидорчука до 80-річчя поета було встановлено меморіальну дошку з написом: "Здесь в 1903-1905 годах жил один из первых пролетарских поэтов, рабочий-революционер А.М.Гмырева (1887-1911)". На Чорноморському суднобудівному заводі збудовано морозильний траулер «Алексей Гмырёв».

Бронзовий бюст О.Гмирьова, встановлений у сквері
біля Миколаївського університету ім. В.Сухомлинського

У Державному архіві Миколаївської області зберігається особовий фонд поета Олексія Михайловича Гмирьова (ф. 451). Він нараховує три справи: листи (копії) з віршами, біографію, написана нареченою М.Козловою, особову картку учня котельного цеху миколаївського суднобудівного заводу «Наваль» і зберігає для прийдешніх поколінь пам’ять про пролетарського поета.

Використані джерела:

1. Державний архів Миколаївської області, ф.451, оп. 1, спр. 1, арк. 1.
2. Уралов Т. Путь  Алексея Гмырева. – Херсонское книжно-газетное издательство, 1960. – 238 с.
3. Там саме, арк. 45-46.
4. Там саме, арк. 34зв.-35.
5. Там саме, арк 31-31зв.
6. Там саме, арк. 43зв.

Михайло Петрович Лазарєв народився 3 листопада 1788 р. у м. Володимир у дворянській родині. Після смерті його батька указом імператора Павла I від 25 січня 1800 р. Михайло був прийнятий до Морського кадетського корпусу. 23 травня 1803 р. він став гардемарином, служив на фрегаті «Крейсер» на Балтійському флоті.
А далі у числі  30 кращих випускників Морського корпусу Михайло Петрович поїхав на п’ять років до Англії вивчати морську справу. Він плавав в Атлантичному та Індійському океанах, вивчав морську справу, історію, географію та етнографію. 27 грудня 1805 р. М.П.Лазарєв став мічманом, але до Росії повернувся тільки 27 травня 1808 р., де продовжував служити на Балтійському флоті до 1813 р., узяв участь у російсько-шведській війні 1808-1809 рр., воював в ескадрі адмірала Ханікова. 1809-1813 рр. Лазарєв провів у крейсерстві по Фінській затоці і Балтійському морі. 1 лютого 1811 р. він отримав чин морського лейтенанта.
1 вересня 1813 р. лейтенант Лазарєв був призначений командиром корабля «Суворов», який направлявся до Сітхи. Подорожування «Суворова» тривало три роки. На зворотньому шляху Михайло Петрович відкрив групу з п’яти незаселених островів, які були названі ним групою островів Суворова. 1817 р. М.П.Лазарєв був нагороджений орденом Св. Георгія 4-го ступеня.
Після дворічного плавання у Балтійському морі 1819 р. М.П.Лазарєв разом з Ф.Ф.Беллінсгаузеном відправився досліджувати Антарктиду. Під час цієї експедиції Михайло Петрович командував шлюпом «Мирний». Результати цієї експедиції викликали цікавість усієї європейської наукової спільноти. Було відкрито групу островів маркіза Траверсе, острів Петра Великого і берег імператора Олександра I. Ця експедиція продовжувалась 2 роки і два місяці. Після повернення М.П.Лазарєва підвищили у капітани 2-го рангу через чин.
24 серпня 1822 р. М.П.Лазарєва призначили командиром фрегата «Крейсер», і він відправився у плавання до північно-західних берегів Америки, яке продовжувалось три роки. 1 вересня 1825 р. Лазарєву присвоїли чин капітана 1-го рангу і нагородили орденом Св. Володимира 3-го ступеня.
На початку 1826 р. Михайла Павловича призначили командиром корабля «Азов», яким він командував до 1830 р. Саме на цьому кораблі Лазарєв брав участь у Наваринській битві 1827 р. За виявлену у ній хоробрість був нагороджений англійським орденом Бані і французьким Св. Людовика, йому присвоїли чин контр-адмірала.
У 1830-1832 рр. М.П.Лазарєв командував ескадрою з 4 кораблів, 3 фрегатів, корвета і 1 брига. Ескадра крейсирувала у Середземному та Балтійському морях, обійшла навколо Європи.
Імператор Микола I був задоволений Михайлом Петровичем і 17 лютого 1832 р. назначив контр-адмірала начальником штабу Чорноморського флоту і портів. Наступного 1833 р. М.П.Лазарєва призначили виконуючим обов’язки головного командира Чорноморського флоту і портів та Миколаївського і Севастопольського військового губернатора, а 31 грудня 1834 р. його затвердили на цих посадах (1, с. 203-205; 2, с. 4-25).
У м. Миколаїв Лазарєв мешкав і працював у будинку Головного командира Чорноморського флоту і портів, де зараз розміщено музей суднобудування і флоту. Адмірал розумів, що успіх у суднобудуванні залежить від стану виробничої бази. 1838 р. Михайло Петрович розпочав перебудову Миколаївського адміралтейства, яка продовжувалась більше 5 років. За цей час було споруджено 59 будівель,у тому числі: канатний завод на березі р. Інгул, спеціальна пристань для будівлі суден, нові майстерні тощо. Якщо за перші 45 років існування Миколаївського адміралтейства було побудовано 14 лінійних кораблів, то при Лазарєві за період 1833-1851 рр. їх було спущено на воду 17. До того ж вони мали значну вищу швидкість, краще озброєння. Кращим кораблем Чорноморського флоту того періоду визнано 120-пушечний лінійний корабель «Двенадцать Апостолов», побудований у м. Миколаїв у 1846 р. інженером С.І.Чернявським (2, с. 26-28).
У місті Миколаєві  і Севастополі 1836 р. були засновані статистичні комітети, які очолював Миколаївський і Севастопольський військовий губернатор. Перед статкомітетами було поставлено завдання: «… получать точнейшие и подробнейшие сведения о состоянии всех частей управления и вообще всех предметов…» (3, арк. 2, 4, 50). Роком раніш за наказом М.П.Лазарєва були затверджені найменування 61-ї вулиці у м. Миколаїв (4,    арк. 9-11).
За розпорядженням М.П.Лазарєва від 3 травня 1844 р. у м. Миколаїв був утворений міський архів (5, арк. 2), що розміщувався в будинку міського магістрату і підпорядковувся міському управлінню. Обсяг робіт, виконуваних архівом, був значним, бо на зберіганні знаходились архівні документи присутственних місць Миколаєва та Севастополя, а також документи всіх військових частин і команд, розквартированих на території військового губернаторства (1, с. 68).
За невтомну діяльність імператор нагородив М.П.Лазарєва орденами Св. Олександра Невського (1837 р.), Св. Володимира 1-го ступеня (1845 р.), Св. апостола Андрія Первозванного (1850 р.) У 1843 р. Михайло Петрович одержав чин повного адмірала.
У 1845 р. Лазарєв відчув перші ознаки хвороби. У січні 1851 р. страждання від рака шлунка примусили  адмірала поїхати на лікування до Одеси, а потім за кордон, у Відень. Там М.П.Лазарєв помер у ніч з 10 на 11 квітня 1851 р., поховано його у Севастополі, у склепі Володимирського собору, будівництво котрого на той час тільки розпочалось. Пізніше там поховали учнів М.П.Лазарєва – адміралів П.С.Нахімова, В.О.Корнілова, В.І.Істоміна, котрі героїчно загинули при обороні Севастополя під час Кримської війни (1, с. 205; 2, с. 30).
1867 р. у Севастополі був споруджений пам’ятник М.П.Лазарєву (6, арк. 2), який не досьогодні зберігся. Іменем адмірала названа одна з площ цього міста.
Великий мореплавець, адмірал, вчений – Михайло Петрович Лазарєв вніс значний внесок у справі укріплення Чорноморського флоту та виховання моряків.

Література:

1. Левченко Лариса. Історія Миколаївського і Севастопольського військового губернаторства (1805-1900): Навчальний посібник. – Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2006. – 300 с.
2. Луцива И.В. Легедарные имена. Михаил Петрович Лазарев. – Николаев: Издательство Ирины Гудым, 2009. – 32 с.
3. Державний архів Миколаївської області (далі ДАМО), ф. 230, оп. 1, спр. 207.
4. ДАМО, ф. 230, оп. 1, спр. 208.
5. ДАМО, ф.230, оп. 1, спр. 5783.
6. ДАМО, ф.230, оп. 1, спр. 6150.

Головний спеціаліст                                                                                                                                                   О.В.Серединський

М.О.Мельник,
начальник відділу інформації
та використання документів
Державного архіву Миколаївської області

Українське товариство „Просвіта” у Миколаєві мало свого попередника – „Інгульську громаду”, таємно засновану 1880 року, котра за недовгий час свого існування  залишила помітний слід в українському духовному житті зрусифікованого Північного Причорномор’я, засвідчивши пробудження національної свідомості. Про історію „Просвіти”, заснованої на початку ХХ ст., розповідають документи фонду товариства, що зберігаються у Державному архіві Миколаївської області та стали відомі широкому загалу після їх розсекречення у 1989 році.

О.В. Серединський,
провідний спеціаліст
Державного архіву Миколаївської області,
магістр державного управління

Спиридон Феодосійович Черкасенко, український письменник та освітянин, народився в селянській родині 11 (24) грудня 1876 р. у містечку Новий Буг Херсонської губернії [1].

Після закінчення Новобузького двокласного училища С.Черкасенко у червні 1892 р. подав прохання на ім’я директора Новобузької учительської семінарії: «Желая поступить во вверенную Вам учительскую семинарию, имею честь подвергнуть меня поверочному испытанию и, по выдержании оного, зачислить казённокоштным стипендиатом…» [2]. Склавши  вступні іспити, Спиридон був зарахований у перший клас учительської семінарії [3].