Процес лібералізації суспільства, що почався після смерті Сталіна, наклав певний відбиток на політику влади щодо релігії та церкви. Восени 1954 р. з’явилася постанова ЦК КПРС «Про помилки у проведенні науково-атеїстичної пропаганди серед населення», з 1956 р. почалося повернення репресованих священиків, у тому числі священнослужителів ліквідованої у 1946-1949 рр. Української греко-католицької церкви.

Однак наприкінці 50-х років становище різко змінилося, у країні розгорнулась кампанія з викорінення інституціалізованої релігійності. Лідер компартії М.Хрущов висунув тезу: висока релігійність радянських людей не має соціальних коренів, а зумовлюється незадовільною антирелігійною пропагандою, пасивністю партії в цьому питанні та надмірними свободами, наданими державою релігійним конфесіям. Ця теза базувалася на утопічних планах побудови комуністичного суспільства і на гранично ненауковому сприйнятті релігії як цілком пережиткового явища у соціальній тканині радянського суспільства, що функціонує завдяки підживленню з-за кордону, спритності і підступності священиків і через огріхи атеїстичної пропаганди.

Почалася хвиля антицерковної істерії, яка звелася до ліквідації матеріальних проявів релігійності - закриття монастирів, храмів, до масованого економічного, політичного й морального тиску на духівництво та вірян. Методи тиску на релігійних опонентів змінювалися, але не відзначалися оригінальністю, адже влада боролась, насамперед, не з релігійною ідеологією, а з носіями цієї ідеології, примушуючи їх залишати культові споруди, обкладаючи непомірними обов’язковими державними податками, практикуючи адміністративні втручання у діяльність релігійних об’єднань тощо.

На Миколаївщині у 1950-ті роки (до 1958 р.) кількість храмів зменшувалась, але повільно. Так, у 1950 р. на території області було 110 православних храмів, у 1955 р. – 105, у 1956 р. - 101. На 28 листопада 1957 р. у Миколаївській області було зареєстровано 56 церков і 44 молитовних будинки руської православної церкви. Найбільша кількість церков і молитовних будинків припадала на такі райони: Первомайський - 14, Кривоозерський - 13, Жовтневий - 8, Вознесенсьский - 7, Великоврадіївський - 7, Баштанський - 5, а також у м. Миколаїв - 4 та м. Первомайськ - 3. В області було 94 священика і 5 дияконів [1].

У 1958 р. на території області було знято з реєстрації 2 діючих молитовні будинки, у 1959 р. – 3 церкви і 3 молитовні будинки. На 1 січня   1960 р. на Миколаївщині діяли 92 зареєстровані церкви і молитовні будинки (53 церкви і 39 молитовних будинків), із них 10 знаходились у містах, 8 - у селищах міського типу, 74 - у сільській місцевості. Зменшилась кількість і священнослужителів: 83 священика і 4 диякона [2].

З 1960 р. антирелігійна кампанія почала набирати ще більші обороти. Так, у 1960 р. було знято з реєстрації 8 церков і 7 молитовних будинків. У результаті на 1 січня 1961 р. у містах Миколаївської області залишилось 9 церков і молитовних будинків, у селищах міського типу - 8,  у сільській місцевості - 60. Всього - 77 церков і молитовних будинків. Кількість священнослужителів на 1 січня 1961 р. склала: 80 священиків і 4 диякона (у містах - 15 священиків,   4 диякона; селищах міського типу - 9 священиків; сільській місцевості - 56 священиків) [3].

3 вересня 1960 р. виконком Миколаївської обласної Ради депутатів трудящих прийняв рішення № 816 про знесення приміщення Семенівської церкви у м. Миколаїв та церковної огорожі у зв’язку з проведенням реконструкції проспекту ім. Леніна. Семенівську релігійну громаду було знято з реєстрації та об’єднано з Миколаївською громадою, яка знаходилась на відстані одного кілометру від Семенівської. У ніч з 17 на 18 вересня 1960 р. будівля Семенівської церкви була зруйнована, залишки вивезені, а  на місці побудовано транспортне кільце, насипана свіжа земля і навіть насаджено кущі, дерева, квіти [4].

Закриття храмів продовжувалось. У 1961 р. було знято з реєстрації       2 церкви і 6 молитовних будинків. На 1 січня 1962 р. у Миколаївській області було 69 діючих церков і молитовних будинків [5]. У всіх 69 релігійних установах нараховувалось 72 священика і 4 диякона [6].

У 1962-1963 рр. були закриті церковні приміщення у с. Куйбишевка Єланецького району, с. Ганнівка Братського району, с. Краснопіль Великоврадіївського району та в інших місцях. На території області всі недіючі та закриті церковні приміщення і молитовні будинки були передані під клуби, шкільні приміщення, бібліотеки, колгоспні зерносховища, дитячі садки. Закриття церковних приміщень мотивувалось тим, що релігійні громади припинили свою діяльність. Там, де громади офіційно існували, надавалось право орендувати інше приміщення у приватних осіб [7].

У 1964 р. було знято з реєстрації 5 релігійних об’єднань руської православної церкви. На 1 січня 1965 р. у Миколаївській області залишилось         53 зареєстровані релігійні об’єднання, з них 9 були недіючі у зв’язку з вилученням у них церковних приміщень. У цих релігійних об’єднаннях нараховувалось 48 священиків (34 - на селі, 14 - у містах), 2 диякона (у м. Миколаїв) та 20 псаломщиків (14 - на селі, 6 - у містах) [8].

На керівників релігійних об’єднань збирались відомості про їх погляди, діяльність, ступінь лояльності до влади, додержання радянського законодавства про релігійні культи, силу їх впливу на вірян [9].

Ще у 1961 р. на місцях були створені постійно діючі комісії для сприяння у роботі уповноваженому по справам руської православної церкви у Миколаївській області, які контролювали додержання радянського законодавства про релігійні культи, стежили за тими, хто хрестив дітей, особливо за членами партії, комсомольцями, відповідальними працівниками радянських органів, підприємств, організацій, колгоспів та радгоспів. Від священиків вимагали надавати списки осіб, які хрестили дітей. Потім ці списки обробляли та надсилали до райкомів партії та комсомолу, первинних партійних та комсомольських організацій «для вжиття необхідних заходів» [10].

Проведення антицерковної кампанії на Миколаївщині призвело до того, що у багатьох районах області діяли одна-дві церкви, а виконкоми Братського та Доманівського районів у 1967 р. звітували, що в їх районах зовсім немає діючих церков та зареєстрованих релігійних громад [11].

Не обминула антицерковна кампанія і діяльність неправославних об’єднань. Так, на 1 січня 1959 р. у Миколаївській області значились 26 зареєстрованих релігійних громад (1 реформаторська церква, 1 іудейська та 24 євангельських християн-баптистів) [12]. У 1962 р. були зняті з реєстрації релігійна громада реформаторської церкви с. Богемка Великоврадіївського району та єврейська релігійна громада у м. Миколаїв під приводом їх розпаду [13]. Кількість зареєстрованих релігійних громад євангельських християн-баптистів знизилась у 1962 р. до 17 [14].

На 1 січня 1965 р. у Миколаївській області було вже 15 зареєстрованих релігійних об’єднань євангельських християн-баптистів. У 1963 р. була знята з реєстрації релігійна громада євангельських християн-баптистів с. Новогригорівка Миколаївського району, а у 1964 р. -  у с. Новоіванівка Баштанського району. Хоч кількість зареєстрованих громад євангельських християн-баптистів постійно зменшувалась, чисельність їх членів збільшувалась. Так, якщо у 1962 р. у 17 релігійних громадах  було 1623 віруючих, то на 1 січня 1965 р. 15 зареєстрованих громад євангельських християн-баптистів нараховували 1674 вірян [15].

На території Миколаївської області існували і незареєстровані релігійні громади (християни євангельської віри «п’ятидесятники», адвентисти сьомого дня „суботники”, єговісти та ін.). Таких релігійних об’єднань на 20 грудня 1961 р. було 32 (близько 1007 віруючих), на 1 січня 1965 р. їх стало 25 (близько 796 віруючих) [16].

Аби відвернути населення області від релігії проводилась атеїстична пропаганда. При культурно-освітніх установах створювались кутки атеїста, на підприємствах – групи лекторів з атеїзму, проводилась індивідуальна атеїстична робота з віруючими. Бібліотеки поповнювались атеїстичною літературою, для населення демонструвались кінофільми з атеїстичної тематики. Упроваджувались в життя радянські обряди: реєстрація органами ЗАГС народження дітей та шлюбів в урочистій обстановці, вручення паспортів, проводи до армії, проведення загальноміських та сільських кладовищенських днів з метою витеснення релігійних поминків на цвинтарях [17].

Однак витиснути релігійні обряди не вдалося. Так, наприклад, якщо у 1956 р. в області церквами було проведено 3836 хрещень дітей, то у 1961 р. - 8251 (41,6 % до кількості народжених), у 1962 р. - 8190 (41,4 % до кількості народжених), у 1963 р. – 8584 (42,8 % до кількості народжених), у 1964 р. - кількість хрещених зменшилась до 6400 (34,1 % до кількості народжених) [18].

Хвиля антицерковної кампанії охопила всю територію України. Якщо на території УРСР у 1958 р. налічувалось 32 монастирі та 8 скитів, то у середині 1960-х років залишилось 9 монастирів, у тому числі 2 чоловічих і 7 жіночих, в яких перебувало 900 осіб. За період з 1960 до 1965 року закрито 4165 церков (48 відсотків від чисельності їх на початок 1960 р.).

Після усунення у жовтні 1964 р. М.Хрущова від керівництва партією та країною були переглянуті лише найбільш брутальні підходи до вирішення церковних питань, уповільнено, але не зупинено „антицерковщину” у реалізації внутрішньої політики держави. Про визнання чи виправлення помилок у релігійній сфері мова не йшла і скорочення церковної мережі тривало, хоча й значно повільніше. І лише у 1990-ті роки, зі здобуттям незалежності України, почалось масове відновлення храмів і повернення їх громадам віруючих.

Література

1. Державний архів Миколаївської області (далі ДАМО), ф. Р-4760, оп. 1, спр. 63,          арк. 123; спр. 65, арк. 189.
2. ДАМО, ф. Р-4760, оп. 1, спр. 65, арк. 187; спр. 66, арк. 7, 9.
3. Там саме, спр. 68, арк.15-16.
4. Там саме, ф. Р-992, оп. 6, спр. 2669, арк. 286; Заковоротний Д.И. Храмы Николаева. Николаев, 2001. - С. 45.
5. ДАМО, ф. Р-4760, оп. 1, спр. 74, арк. 16.
6. Там саме, спр. 76, арк. 17.
7. Там саме, ф. Р-992, оп. 8, спр. 51, арк. 71, 82; оп. 6, спр. 3091, арк. 288, спр. 3089,   арк. 69; ф. Р-4760, оп. 1, спр. 75, арк. 26; ф. Р-992, оп. 6. спр. 2825, арк. 310; оп. 8, спр. 102, арк. 34, 41.
8. Там саме, ф. Р-5028, оп. 2, спр. 1, арк. 11-13.
9. Там саме, спр. 9, арк. 1.
10. Заковоротний Д.И. Храмы Прибужья. Николаев. Издательство - ЧП „Гудым И.А.”, 2004. - С. 114-115.
11. ДАМО, ф. Р-5028, оп. 1, спр. 3, арк. 76, 92, 150.
12. Там саме, ф. Р-4758, оп. 1, спр. 35, арк. 40, 84-86.
13. Там саме, спр. 38, арк. 142, 145.
14. Там саме, арк. 160.
15. Там саме, ф. Р-992, оп. 8, спр. 76, арк. 67; ф. Р-4758, оп. 1, спр. 40, арк. 54; ф. Р-5028, оп. 2, спр. 1, арк. 16.
16. Там саме, ф. Р-4758, оп. 1, спр. 37, арк. 148; ф. Р-5028, оп. 2, спр. 1, арк. 16-17 .
17. Там саме, ф. Р-2812, оп. 3, спр. 195, арк. 23-24; оп. 5, спр. 53, арк. 180; ф. Р-4760,      оп. 1, спр. 77, арк. 4-6.

Там саме, ф. Р-4760, оп. 1, спр. 63, арк.125; ф. Р-5028, оп. 2, спр. 1, арк. 8.