Марина Мельник,
начальник відділу інформації
та використання документів
державного архіву Миколаївської області
«Діяльність підпільних груп М.І.Тайожного («медиків»),
Ю.М.Тарасова і В.М.Дорохольської, І.Г.Шапошнікова
(військовополонених концтабору «Шталаг-364»)
у м. Миколаїв під час Другої світової війни»
17 квітня 1943 року на окуповану нацистами територію поблизу с. Червоне Нововоронцівського району Миколаївської (нині Херсонської) області з літака на парашютах висадилася розвідувальна група Українського штабу партизанського руху у складі трьох осіб: керівника групи Кирильченка Феофана Михайловича (1923 року народження, українець, член ВЛКСМ, уродженець м. Миколаїв, до війни – електрик), комісара групи Янєра Івана Степановича (1920 року народження, українець, член ВЛКСМ, уродженець Березнегуватського району Миколаївської області, до війни – військовослужбовець), радистки Бурлаченко Марії Іванівни (1922 року народження, українка, член ВЛКСМ, уродженка Ворошиловградської області, до війни – лаборант у хімічній лабораторії). Кілька днів розвідники перебували у будинкові місцевого мешканця Коваленка Костянтина Івановича (працював сторожем у радгоспі «Придніпровський»), потім відправилися у с. Ганнівка Великоолександрівського району до колгоспника Розгонова Терентія Хомича, котрий мав явку. З 18 квітня по 10 червня 1943 року група підтримувала зв’язок з Українським штабом партизанського руху, повідомляючи за допомогою рації відомості про противника. Потім зв’язок обірвався: скінчилися батареї живлення для рації. У травні група розділилася: Ф.Кирильченко направився до м. Миколаїв до своїх рідних, а І.Янєр та М.Бурлаченко – до с. Березнегувате, де в Янєра були родичі. Рацію залишили у Т.Розгонова. Згодом Янєр її забрав і «загубив». Він почав пиячити і підпільної роботи не проводив, надавши після звільнення неправдиві свідчення про діяльність очолюваної ним групи.
Марія Бурлаченко 6 місяців мешкала у с. Березнегувате, у члена місцевої підпільної організації, головного лікаря місцевої лікарні Довбні Бориса Борисовича, як хатня робітниця. У січні 1944 року були арештовані та знищені гестапо керівник місцевого підпілля Кузьменко Федір Миколайович, Довбня Борис Борисович (покінчив життя самогубством) та інші членів групи. М.Бурлаченко приїхала до Миколаєва й за допомоги Ф.Кирильченка влаштувалася медсестрою до 2-ї міської поліклініки як Довбня Марія.
Феофан Кирильченко, переїхавши до Миколаєва, встановив зв’язок із членами знищеної на той час диверсійно-розвідувальної організації «Миколаївський центр» Копцовим Олександром і Захаровим Василем та за їх допомоги встановив й активізував осіб, котрі брали участь у підпільній діяльності, а також долучив нових учасників, у тому числі лікаря Соколова (Тайожного). Кирильченко встановив зв’язок із Селівановим Дем’яном Юхимовичем, колишнім інженером Миколаївського обллегпрому, котрий з 1942 року співдіяв із «Миколаївським центром», маючи на трикотажній фабриці власну підпільну групу з п’яти осіб. Саме він долучив до спільної підпільної діяльності лікаря Тайожного, котрий на той час працював довіреним лікарем страхової каси. [1]
Селіванов Дем’ян Юхимович, 1895 року народження, напередодні окупації працював інженером у Миколаївському обллегпромі. Під час евакуації документів у серпні 1942 року він виявив документацію, у тому числі з грифом «таємно», котру «забули» і не завантажили до ешелону. Він спалив її у печі на трикотажній фабриці. Також він дав розпорядження роздати 30 тисяч одиниць трикотажних виробів зі складів фабрики частинам Червоної Армії. Фабрика була новою, збудована на початку 1941 року, обладнана новим устаткуванням. З нього Селіванов зняв частини та деталі й сховав їх. Таким чином, коли Миколаїв окупували нацисти, обладнання виявилось некомплектним і не могло бути введено у дію, про що було складено відповідний акт. Крім того, він сховав нитки (біля 100 кг), ліжка (20 шт.), друкарську машинку, котру згодом передав миколаївському підпіллю. Селіванов упродовж семи місяців працював директором фабрики, пустивши в роботу кілька старих машин і випускаючи дитячі речі та трикотаж для дорослих у невеликій кількості, усіляко перешкоджаючи випуску трикотажу для війська окупантів. На початку 1942 року Селіванова звільнили з посади, але в нього залишився там знайомий – механік Незнамов, через котрого продовжилося постачання трикотажними виробами підпільників і військовополонених, котрі перебували у лікарнях. Під час підготовки до евакуації майна фабрики окупантами у березні 1943 року довірені робітники, котрі входили до складу групи Селіванова, запакували для відправлення до Німеччини старі та непридатні машини, а нове обладнання лишилося на місці.
Саме Селіванову було дано завдання зв’язатися із лікарем Тайожним, котрий на той час працював довіреним лікарем у страховій касі. Тайожний мав зберегти медперсонал, медичне обладнання та інструмент під час евакуації німців, забезпечити видачу фіктивних довідок про хвороби, звільняючи таким чином мешканців, котрих окупанти долучали до риття окопів та на виробництві, а також врятувати молодь від вивезення до країн Західної Європи. Підпільна група Селіванова отримувала від Тайожного бланки, біржеві картки, медикаменти, отруту, гроші (більше 6 тисяч крб.). Також він надавав свою квартиру для явок та переховував підпільників. Група Селіванова підтримувала зв’язки з групою військових льотчиків П.Комкова, підпільною групою П.Защука. До складу його групи входили: Незнамов Степан Тихонович, 1912 року народження, брав участь у роботі на трикотажній фабриці (збереження обладнання та устаткування); Селіванова Валентина Дем’янівна, 1924 року народження, працювала на трикотажній фабриці, допомагала батькові та Незнамову з обладнанням, була зв’язківцем, виготовляла печатки для підпілля; Сокуренко Дмитро Дмитрович, 1899 року народження, допомагав з обладнанням; Бєлавін Петро Петрович, 1888 року народження, працював на фабриці охоронцем, попереджав про появу німців та сторонніх осіб, допомагав з обладнанням. [2]
29 березня 1944 року, наступного дня після звільнення Миколаєва, Микола Тайожний написав звіт про роботу своєї підпільної групи: виникла у квітні 1943 року з метою саботажу і диверсій. Ще у квітні 1943 року, під час набору молоді для вивезення на роботи у Німеччині, було звільнено від трудової повинності 27 осіб 1925 року народження та 8 осіб 1924 року народження внаслідок симуляції захворювань. Спочатку група складалася з трьох осіб: Тайожного Миколи Ілліча, його дружини Горяніної Варвари Сергіївни та Андрієвського Георгія Семеновича. Зв’язок з підпіллям здійснювали через Д.Селіванова. Під час набору для роботи у Німеччині молоді 1926 року народження вдалося звільнити 88 осіб. Для цього було долучено до роботи лікарів Єлєонського Семена Семеновича та Мельниченка Андрія Івановича, ветеринарного лікаря Подлозного Дмитра Івановича, котрий постачав отруту, а також лаборанта Молчанову Серафиму Макарівну, котра видавала фальшиві результати аналізів.
Згодом було оголошено про примусове долучення жінок до трудової повинності: риття окопів та протитанкових рвів. До роботи зі звільнення від повинності були долучені лікарі Бурдуновська Ірина Дмитрівна і Кравченко Марія Антонівна. Кількість звільнених здорових жінок не обліковано, але тільки Тайожним було звільнено від примусової праці біля 500 осіб. У той же час збільшувалася кількість виданих лістків непрацездатності (лікарняних). У квітні 1943 року їх було видано 9070, а вже у серпні – 30566 (за даними страхової каси). Особливу велику кількість листків видавали лікарі Павлова, Бурдуновська, Кравченко, Хибанова і Кочетов. Під час набору молоді 1927 року народження було звільнено 144 особи.
Разом з медичною діяльністю група виконувала особливі завдання центру: були підібрані деталі для радіоприймача та розроблена його схема, для чого до групи був долучений Мартиновський Леонід Олександрович; налагоджено постачання організації фальшивими документами (паспортами померлих у лікарні, чистими бланками з відтисками печаток військових частин). За допомогою Галини Склярової, котра служила на біржі праці, були отримані та передані підпіллю біржові картки, котрі замінювали паспорти, документи про звільнення від трудової повинності. Також Склярова заповнювала (друкувала на машинці) німецькою мовою бланки про звільнення з табору для цивільних осіб. Групою було також налагоджено самостійне виготовлення печаток на гумовій основі (виготовляв Андрієвський). Група постачала підпілля отрутою, виготовляла нітрогліцерин. Надавали кошти.
Після від’їзду до Німеччини німців-колоністів у місті не лишилося лікарів, котрі володіли німецькою мовою. На посаду обласного лікаря був прийнятий Тайожний, керівниками поліклінік № 3 – Сотська, № 2 – Андрієвський. Завдяки їх старанням вдалося сховати і завадити вивезенню до Німеччини 6 рентгенапаратів, 10 мікроскопів, медикаментів та перев’язочного матеріалу, а також обладнання лікарень, поліклінік та ветеринарних лікарень.
Разом з тим учасники групи проводили підготовчу роботу до переховування людей у «перехідний період» (під час звільнення від окупації). Під керівництвом Михайлова Олександра Степановича було підготовлено 6 ям-сховищ в оселях містян, де могли перебувати 70 осіб, і заготовлено харчі з розрахунку 40 осіб на 45 днів (1800 людиноднів) і вода.
Група почала масову видачу актів ЛТЕК про інвалідність, а також фальшивих довідок біржі праці. З метою звільнення людей від обов’язку участі в оборонних роботах у січні-лютому 1944 року до 100 осіб були зараховані на недійсні посади (лише відділ охорони здоров’я мав 17 прибиральниць). Лікарня прийняла до 100 осіб здорових, лікар Мельниченко наклав багато фальшивих гіпсів, робив фальшиві операції (ножові розрізи). Лікар Єлеонський видавав довідки про підвищену температуру та вигадані аналізи. Ями-сховища укривали 70 осіб. Усі медики благополучно дочекалися визволення. [3]
З групою медиків співпрацювали ще кілька груп, очолюваних Тарасовим Юрієм Михайловичем і Шапошніковим Іваном Григоровичем.
Іван Григорович Шапошніков народився 1911 року у с. Олексіївка Бірючинського району Воронезької області, закінчив інститут фізики МДУ та захистив кандидатську дисертацію 1937 року. [4] Під час німецько-радянської війни перебував у лавах Червоної Армії, потрапив у полон і був відправлений до табору для військовополонених «Шталаг-364» у Миколаєві. У серпні 1942 року, перебуваючи у таборі, був арештований за комуністичну агітацію серед військовополонених. Півтора місяці перебував у слідчій камері табірної в’язниці. З листопада 1942 року по березень 1944 року працював перекладачем у табірному лазареті для військовополонених. Став уважно вивчати людей, особливо медичний персонал. У червні 1943 року йому вдалося дізнатися адресу невеличної підпільної групи у місті, котра постачала військовополоненим-утікачам фальшиві документи. Шапошніков не мав права виходити з табору без конвою, тому повідомив адресу Юрію Михайловичу Тарасову, з котрим до потрапляння у полон служив в одному полку.
Юрій Михайлович Тарасов народився 1912 року у м. Липецьк, закінчив історичний факультет Ленінградського державного університету, до війни працював у вищих навчальних закладах викладачем історії, обіймаючи посади доцента і завідувача кафедрою. Під час війни був військовим Червоної Армії, потрапив до табору «Шталаг-364» важко пораненим. Тарасов був випущений з табору через інвалідність і працював директором Миколаївського історичного музею (у декотрих документах є відомості про те, що до Миколаєва він прибув саме для участі у підпільній роботі. [5]
Зустрічалися Тарасов і Шапошніков у міській бібліотеці, котру останній під конвоєм мав змогу відвідувати як перекладач (таке ж право мали медики лазарету). Тарасов встановив зв’язок із групою, став отримувати документи, а також знайшов кілька конспіративних квартир, де могли переховуватися втікачі зі «Шталагу-364». У липні 1943 року до цієї групи доєдналася Віра Миколаївна Дорохольська. Напередодні війни вона викладала українську мову у Миколаївському педагогічному інститутові, у вересні 1941 року почала працювати у Миколаївській міській допоміжній управі, займаючись інспектуванням бібліотек і музеїв. Була членом ОУН. Дорохольська стала одним з ініціаторів створення при управі комітету допомоги бідним, котрий опікувався військовополоненими, пораненими, інвалідами, дітьми з незаможних родин. Посада заступника голови комітету допомагала їй у звільненні зі «Шталагу» полонених військових Червоної Армії ще до участі у підпільній групі. Саме Дорохольська сприяла звільненню Тарасова з табору та влаштуванню його на посаду директора краєзнавчого музею. Вона допомагала групі необхідними документами та адресами конспіративних квартир.
На початку лютого 1944 року, через зраду одного зі звільнених полонених, Тарасов і Дорохольська постали перед загорозою арешту. Тому до звільнення міста вони вимушені були переховуватися на одній з конспіративних квартир групи Миколи Ілліча Тайожного – у ямі-сховищі під долівкою спальні Феодосії Федорівни Михайлової. Їх роботу прийняла на себе дружина Тайожного Варвара Сергіївна Горяніна, котрій вдалося до 28 березня 1944 року організувати втечу з табору 12 військовополонених. Усі вони отримали документи та гроші, були переправлені до квартир містян для переховування.
Спочатку Шапошніков діяв у таборі один. Згодом долучив до підпільної діяльності Ірину Борисівну Мартем’янову. Фельдшер за фахом, вона до війни служила у військах НКВС, потім майже 2 роки була службі у гвардійському мотопіхотному корпусі, була представлена до звання гвардії старшого лейтенанта медичної служби і нагороджена орденом Червоної Зірки. У листопаді 1943 року потрапила у полон і опинилася у «Шталаг-364», де працювала операційною сестрою у табірному лазареті для полонених. Вона допомагала підбирати гідних військових для організації їхньої втечі з табору.
У грудні 1943 року Шапошніков познайомився з двома «хіві» (нім. «Hilfswillige» – добровільні помічники Вермахту, яких набирали з місцевого населення на окупованих територіях і військовополонених. Спочатку вони служили в допоміжних частинах водіями, санітарами, саперами, кухарями тощо, вивільняючи німців для участі в бойових діях. Після того, як втрати Вермахту почали рости, «хіві» стали залучати до безпосередньої участі в бойових діях і каральних операціях проти партизан і місцевого населення): Миколою Івановим та Миколою Кузьмичовим, котрі пішли у «хіві» для ведення підпільної роботи разом з дружинами Тетяною Івановою та Антоніною Степаненко, котрі вже давно працювали у таборі пралями. Вони виводили та навіть вивозили військовополонених, перевдягаючи їх у військову форму та постачаючи зброєю. З того часу Шапошніков разом із Мартемьяновою співпрацювали з ними, створивши групу. Згодом вона увійшла до складу групи медиків під керівництвом Тайожного.
За свідченнями Шапошнікова, за час роботи його групи (червень 1943 року – березень 1944 року) було виведено з табору більше 25 полонених, у тому числі моряка, захисника м. Севастополь Якова Чебанова, льотчика лейтенанта Петра Полторакова, перекладача штабу полку Миколу Волкова, кулеметника лейтенанта Олександра Раєвського, техніка лейтенанта Якова Морозова, льотчика лейтенанта Миколу Макарова, гвардії капітана Андрія Саричева, гвардії капітана медичної служб лікаря Тихона Петришина, капітана медичної служби лікаря Олега Кравченка. Останніми вийшли самі члені групи у повному складі, до звільнення переховувалися два з половиною тижні у ямах-сховищах членів групи Тайожного.
Учасники групи Шапошнікова систематично проводили у таборі агітацію проти «хіві» та власівської РВА.
Групі допомагали головлікар лазарету І.Сичов, його заступник В.Лельчицький, лікарі Гаджиєв і Байрамов, Петров і Петришин, а також комендант лазаретних корпусів Корольов, Алієв, Михайлюк, Золотаревський, писар лазарета В.Коптєлов, реєстратор Сухарєв, масажист Д.Парцалідіс, санітар С.Мамєдов. [6]
У своєму звіті про діяльність групи Микола Тайожний назвав 39 її учасників [7]:
Соколов (Тайожний) Микола Ілліч, 1900 року народження, військовий лікар 2 рангу. До війни – керівник санаторію у м. Гагри, з початку війни – начальник евакошпиталя 2048, потрапив в оточення у м. Будьонівськ наприкінці 1942 року, прибув з родиною до м. Миколаїв у лютому 1943 року, працював довіреним лікарем страхової каси з квітня 1943 року, з листопада 1943 року – обласним лікарем [8];
Андрієвський Георгій Семенович, 1917 року народження, військовий лікар 2 рангу. На початку війни служив у Червоній Армії, був старшим лікарем полку. Потрапив у полон у серпні 1942 року, звідки втік у лютому 1943 року. У Миколаєві під час нацистської окупації завідував терапевтичним відділенням міської лікарні. Активно брав участь у всіх заходах групи. Переховував молодь у лікарні, надавав фальшиві довідки про хвороби. Завідував паспортним столом групи, підробляв підписи та виготовляв печатки з гуми. Крав у лікарні документи померлих. Урятував майно поліклініки № 2. Був активним учасником у всіх заходах групи;
Горяніна Варвара Сергіївна, 1912 року народження. Дружина Тайожного. До війни була бухгалтером. Під час німецької окупації оформила інвалідність і не працювала. Відбирала людей для звільнення від вивезення до країн Західної Європи. Організовувала прийоми жінок у лікарів, під час масового звільнення молоді від вивезення слідкувала, щоб до кабінетів не проникли агенти СД. Особисто вела усю роботу зі звільнення військовополонених з табору. Організувала мережу конспіративних квартир. Організовувала постачання грошей та харчів у ямах-сховищах на 40 осіб на півтора місяці. Була членом трійки, котра вирішувала усі питання групи [9];
Єлеонський Семен Семенович, 1884 року народження, лікар. Під час окупації працював лікарем у поліклініці № 4. За завданням групи входив до складу більшості комісій біржі праці. У перехідний період (перед звільненням міста) завідував терапевтичним відділенням лікарні. Сприяв масовому звільненню молоді від вивезення. Сигналізував про таємні інструкції німецьких лікарів, а також про те, які захворювання вигідніше симулювати. Масово звільняв жінок від роботи. Під час паніки серед інших лікарів (Карташев, Завадовська, Ільїнський) не дозволив виписати з лікарні біля 100 осіб здорових і тим урятував їх від вивезення [10];
Мельниченко Андрій Іванович, 1899 року народження, лікар. Під час окупації – головний лікар лікарні. Під час вивезення до Німеччини молоді 1926-1927 років народження робив по 50 операцій з видалення апендициту, накладав гіпс на здорові кінцівки, дозволяв класти до лікарні здорових (до 100 осіб), щоб згодом визнати їх інвалідами. У перехідний період через загрозу арешту СД був змушений переховуватися на конспіративній квартирі. Урятував майно лікарні;
Молчанова Серафима Макарівна, 1896 року народження, лаборант лікарні. Масово надавала фальшиві результати аналізів;
Михайлов Олександр Степанович, 1902 року народження, робітник. Під час окупації оформив інвалідність. Організував та особисто керував збудуванням 6 ям-сховищ на 70 осіб. У його будинкові 2 місяці переховувалися члени групи, котрих розшукувало СД, а також керівництво групи зі зброєю та військовополонені;
Склярова Галина Петрівна, 1927 року народження, перекладач біржі праці. Систематично й у великій кількості надавала групі біржеві картки, документи для звільнення від трудової повинності. Друкувала німецькою мовою фальшиві бланки. Передавала групі таємні відомості про роботу біржі праці;
Селіванова Валентина Дем’янівна, 1924 року народження. Під час окупації оформила інвалідність. Фахівець з виготовлення печаток на гумовій основі;
Шапошніков Іван Григорович, 1911 року народження, доцент Казанського університету, відбирав у таборі полонених командирів для організації втечі. Передавав їм документи, проводив усю внутрішньотабірну підготовку втеч. Вивів з табору 25 осіб [11];
Іванов Микола Якович, 1918 (1920) року народження, лейтенант інженерних військ. Військовополонений, пішов служити у «хіві» для організації вивезення військовополонених з табору, переодягаючи їх у німецьку форму [12];
Кузьмічов Микола Кузьмович, 1915 (1916) року народження, молодший летенант, разом з Івановим М.Я. вивів з полону до 100 осіб [11];
Мартиновський Леонід Олександрович, 1924 року народження. Працював над схемою передавача. Брав участь у будівництві сховищ, виконував окремі доручення керівництва групи [13];
Харченко Ганна Яківна, 1888 року народження, вчителька [14];
Захарченко Ольга Яківна, удова. Була господаркою конспіративної квартири та ями-сховища, де переховувались військовополонені-втікачі та члени підпілля [13];
Ослядьєва Марія Семенівна, 1900 року народження, господарка конспіративної квартири для військовополонених-втікачів та ями-сховища;
Бондар Клавдія Василівна, 1908 року народження, господарка явочної квартири для військовополонених-втікачів;
Швець Лідія Миколаївна, 1924 року народження, господарка конспіративної квартири для військовополонених-втікачів;
Михайлова Феодосія Федорівна, 1903 року народження, господарка конспіративної квартири та ями-сховища;
Грузіна Іраїда Романівна, 1906 року народження, господарка конспіративної квартири;
Мельниченко Ніна Григорівна, 1908 року народження, господарка конспіративної квартири для військовополонених-втікачів;
Бурдуновська Ірина Дмитрівна, 1908 року народження, лікар. Видавала фіктивні довідки, масово звільняючи від роботи за лікарняними листами;
Кравченко Марія Антонівна, 1913 року народження, лікар, видавала фіктивні лікарняні листи. Залишалась на роботі увесь перехідний період, навіть під час вуличних боїв. Рятувала майно поліклініки № 2 [13];
Абутідзе Олександр Григорович, 1901 року народження, лікар. Масово переховував у своєму відділенні молодь 1925, 1926, 1927 років народження. Організував скарлатинне відділення, де тримав здорових [15];
Сотська Зоя Андріівна, 1907 року народження, лікар. До війни працювала доцентом кафедри бактеріології у медичному інститутові. Була на фронті, потрапила в оточення та полон у м. Севастополь. Перебувала у таборі «Шталаг-364» як військовополонена. Була звільнена з табору на початку 1944 року, завідувала поліклінікою № 3. Під час звільнення Миколаєва врятувала майно поліклініки. Взяла на посаду медсестри Бурлаченко Марію. Як голова ЛТЕК масово видавала посвідки про інвалідність [16];
Подлозний Дмитро Іванович, 1902 року народження, ветеринарний лікар. Надавав отруту та медикаменти для симуляції хвороб. Урятував майно ветлікарні [17];
Полякова Поліна Петрівна, 1896 року народження, до війни працювала медичною сестрою у міській лікарні. Під час окупації працювала старшею медсестрою терапевтичного відділення. Допомагала укладати фіктивні історії хвороб на здорових, проводила роз’яснювальну роботу серед сестер [13];
Коновалова (Коноваленко) Олена Прокопівна, старша хірургічна сестра. Допомагала укладати фіктивні історії хвороб на здорових [18];
Ляховський Олександр, 1917 року народження, рентген-технік. Розібрав і сховав 6 рентгенапаратів і всю фізіотерапевтичну апаратуру;
Серафимов Борис Васильович, 1888 року народження, завідував базою харчового відділу, постачав продовольство для ям-сховищ;
Бабурський Леонід Іванович, 50 років, бухгалтер млина. Постачав борошно для ям-сховищ [19];
Фадєєв (Бєссонов) Михайло Максимович, 1919 року народження, військовополонений-утікач, зв’язківець;
Бусигін Олександр Петрович, 1914 року народження, військовополонений-утікач, зв’язківець [20];
Михайлова Валентина Олександрівна, 1927 року народження, зв’язківець [19];
Мартемьянова Ірина Борисівна, 1922 року народження, медсестра відділення, лейтенант медичної служби, потрапила у полон та перебувала у таборі «Шталаг-364», допомагала відбирати кандидатів серед військовополонених для організації їх втечі [21];
Саричєв Андрій Борисович, 1921 року народження, гвардії капітан, військовополонений-утікач, організовував переправлення військовополонених, які втекли з табору, до м. Вознесенськ. Допомагав будувати сховища;
Макаров Микола Іванович, льотчик, лейтенант, військовополонений-утікач, допомагав будувати сховища;
Степаненко Антоніна Олексіївна, 1916 року народження, виводила військовополонених з табору;
Шумейко Єлизавета Францівна, 1894 року народження, переховувала зброю та нелегальні документи. Слідкувала за тим, щоб під час прийому в лікарів до кабінетів не потрапили агенти СД. Розвозила по квартирах звільнених військовополонених [19].
До списку, укладеного Тайожним 1944 року, увійшли не всі учасники його групи. Задля убезпечення від викриття кожен з них, окрім керівників, знав двох-трьох осіб, з котрими співпрацював. І після звільнення міста підпільники вимушені були доводити свою участь у підпільному русі показами свідків, у тому числі тих, хто був звільнений з табору та від вивезення на примусові роботи. Микола Ілліч Тайожний був арештований, згодом звільнений НКВС. Віра Миколаївна Дорохольська була засуджена до 10 років таборів, а 1966 року, після доведення її участі у підпільній роботі, нагороджена медаллю «За відвагу».
Керівники груп – Кирильченко, Тайожний, Тарасов, Шапошніков – у квітні 1944 року уклали звіти, у котрих згадали тих, з ким співпрацювали під час окупації. Визнанню їх підпільної діяльності сприяло те, що Феофан Кирильченко був направлений на окуповану територію у складі розвідувальної групи Українського штабу партизанського руху на Південно-Західному фронті (Штабу партизанського руху 3-го Українського фронту). У своєму звіті про діяльність підпілля він писав про Тайожного, Селіванова та Склярову [22]. Довідка про діяльність його групи була направлена штабом 18 травня 1944 року секретареві Миколаївського обкому КП(б)У Філіппову з проханням перевірити факти, викладені у довідці [23].
Про те, що така робота проводилась, свідчить лист начальника Управління держбезпеки по Миколаївській області А.Мартинова, котрий 13 жовтня 1945 року написав секретареві Миколаївського обкому КП(б)У Філіппову, що підпільної організації медпрацівників під керівництвом М.І.Тайожного під час окупації не існувало, члени його групи «добровільно пішли на службу до окупантів і були активними посібниками німецької влади». Заперечили свою участь у підпільній групі Коноваленко Олена Прокопівна, Ляховський Олександр Олександрович, Полякова Поліна Петрівна, Молчанова Серафима Макарівна та інші [24].
Згодом, у 1965-1968 роках, коли активно досліджувалась історія війни, а також почали видавати «партизанські квитки», було встановлено імена багатьох людей, котрі брали участь у підпільно-партизанському русі. Серед них:
Зологіна Олександра Олександрівна, 1925 року народження, під час війни працювала на складі військового обмундирування, з січня 1943 року була у складі підпільної групи Кирильченка Ф.М.: здійснювала зв’язок між членами підпілля, розповсюджувала листівки, носила їжу підпільникам, котрі переховувались від гестапо, була подругою Марії Бурлаченко [25];
Кобзіна Ганна Іванівна, 1914 року народження, до війни і під час неї працювала санітаркою у миколаївській поліклініці № 2. Брала участь у збереженні інструменту та обладнання поліклініки [26];
Криницький Сергій Дмитрович, 1931 року народження, під час окупації працював посильним в історичному музеєві. За дорученням Ю.Тарасова слідкував за окупантами, розклеював листівки. Улітку 1943 року був арештований гестапо, сильно побитий, лишився інвалідом (утратив великий відсоток зору) [27];
Пузицька Катерина Хрисанфівна, 1911 року народження, до війни працювала медсестрою у міській лікарні № 2 м. Миколаїв. З початком війни була мобілізована на фронт фельдшером, у листопаді 1941 року під м. Київ потрапила в оточення і, перевдягнувшися у цивільний одяг, повернулася до Миколаєва. Працювала в очному відділенні поліклініки № 2, котрим завідував Криницький Андрій Дмитрович. Брала участь у роботі зі звільнення молоді від вивезення: робила ін’єкції стерильного молока внутрішньом’язово (що викликало температуру та подразнення очей), разом з іншими врятувала таким чином 80 осіб [28];
Хасанов Микола Атрахманович, 1925 року народження, приїхав до Миколаєва 1943 року, перебував у будинкові інвалідів поряд з табором «Шталаг-364» (хворів на сколіоз), познайомився з Грузіною Іраїдою Васильовною, котра долучила його до підпільної діяльності. Він переносив у своєму корсетові медичні довідки про визнання непридатними для роботи, розклеював листівки, збирав по місту різні відомості, котрі передавав підпільникам. Носив у табірний лазарет їжу одяг, медикаменти, переховував в інвалідному будинкові військовополонених-втікачів [29];
Шкарбуль Ксенія Акимівна, 1903 року народження, до і під час війни працювала санітаркою у міській поліклініці № 2. Під час відступу німців з м. Миколаїв допомагала у збереженні медичного обладнання та інструмента [30];
Шевченко Віталій Кіндратович, 1927 року народження, під час окупації працював учнем художника-наглядача в історичному музеєві м. Миколаїв. З липня 1943 року по березень 1944 року був членом підпільної групи Ю.Тарасова. Брав участь у переховуванні історичних цінностей музея: нумізматичної колекції, ольвійського матеріалу. Був зв’язківцем, слідкував за безпекою військовополонених, які втекли з табору, попереджав про небезпеку. Саме завдяки йому члени групи дізналися про зраду Петра Поляченка, колишнього полоненого, й змогли врятуватися [31].
На засіданні бюро Миколаївського міського комітету КПУ від 9 квітня 1968 року було визнано активними учасниками антифашистського патріотичного руху – членами підпільної організації розвідгрупи Кирильченка Ф.М.:
Абутідзе Олександра Григоровича, 1896 року народження, до війни служив у Червоній армії, потрапив у полон у листопаді 1941 року, під час перебування у таборі був завідувачем дизентерійного відділення лазарета, організував скарлатинне відділення, де масово розміщував військовополонених під виглядом хворих (вигнав з відділення двох поліцаїв, котрі били полонених, запровадив фізичні вправи та масаж для лежачих хворих, запровадив сніданки для важкохворих, організував стоматологічний кабінет), переховував молодь 14-17 років від примусового вивезення на роботи до країн Західної Європи (у лютому 1943 року був переведений із табірного лазарету до інфекційного відділення миколаївської лікарні, де головлікарем був підпільник Мельниченко), 1968 року мешкав у Грузії, працював санітарним лікарем Амбролаурського району, мав звання «Заслужений лікар Грузинської РСР»;
Лельчицького Володимира Наумовича, 1896 року народження, до війни працював завідувачем відділення тубдиспансера Чорноморського водздраввідділу, під час полону з липня 1943 року по березень 1944 року був членом групи Тарасова, котрою керував Кирильченко. Разом із Шапошніковим організовував втечі військовополонених офіцерів. Давав фіктивні діагнози для утримання полонених у лазареті до організації іх втечі, 1968 року працював завідувачем відділення басейнової лікарні Чорноморсько-Азовського водздраввідділу, був кандидатом медичних наук, мешкав у м. Одеса [32].
У свою чергу Лельчицьким В.Н була надана характеристика членам групи Грузіній Іраїді Романівні, Ляшенко Олені Василівні, Тарасовій Катерині Калістратівні: надавали допомогу військовополоненим медикаментами, харчами та одягом. Грузіна переховувала в себе втеклих військовополонених [33].
Постановою бюро Миколаївського обкому КП(б)У від 9 грудня 1974 року Степаненко Антоніна Олексіївна визнана учасницею розвідгрупи під керівництвом Кирильченка Ф.М. з листопада 1943 року по березень 1944 року [34]. У документах, які були зібрані для підтвердження факту її участі у підпільному русі, є багато цікавих відомостей. Народилася вона 1916 року у м. Іскитим Новосибірської області у родині робітника. Напередодні війни працювала у м. Тбілісі у військово-окружному шпиталі санітаркою, навчалася на санінструктора. Чоловіка мобілізували, сама пішла на фронт добровільно. Воювала у Криму, там потрапила у полон, з вересня 1941 року перебувала у таборі «Шталаг-364», де познайомилась з Івановою Тетяною Данилівною, Івановим Миколою, Черенковою Антоніною Петрівною, Кузьмічовим Миколою Кузьмовичем. Виконувала завдання лейтенанта Миколи Яковича Іванова. Разом з Івановою Т.Д. приводили до пральні 2-3-х полонених з табору, перевдягали у німецьку форму, котру брали зі складів, надавали перепустки й виводили з табору через подвійну систему контроля. Крали харчі на продовольчих складах, які зносили до явочних квартир, де переховувалися втікачі. Була зв’язковою. На початку березня 1944 року група вивела з табору 81 військовополоненого, у тому числі й писаря німецької комендатури. Переховувалась від переслідування нацистів у підвалі будинку Водягіної Дарини Василівни, потім – в її сестри Варвари Василівни, де познайомилася з Тайожним, Горяніною, Шапошніковим. Після звільнення м. Миколаїв працювала завідувачем дитячими яслами, 1945 року повернулася до м. Тбілісі. У листопаді 1973 року мешкала у Ростовській області, була на пенсії через хворобу, мала двох синів [35].
23 січня 1974 року Іванова Тетяна Данилівна писала секретареві Миколаївського міскькому КПУ І.Канаєву про Степаненко А.О.: в неї немає жодного документу з підтвердженням її участі у підпільній роботі. Антоніна Олексіївна була малописьменною. Свого часу їй дали характеристику, котру вона загубила після виїзду з м. Миколаїв. Степаненко співпрацювала з Шапошніковим Іваном Григоровичем, Водягіною (Шиленко) Дариною Василівною, Горяніною Варварою Сергіївною. Тася, як називали Степаненко, легко входила у довіру до окупантів, разом з Івановою вони крали зі складів обмундирування, у котре вдягали наших бійців. Потім виводили їх через пости по 2-3 полонених щоразу. Робили це увечорі, коли ще на запалювали світло, нібито у місто в кіно. Одна з них вела перевдягнених полонених, інша розмовляла з караульним, відволікаючи увагу. Вивели таким чином біля 70 осіб. Степаненко була енергійною, душевною, відповідальною людиною [36].
30 січня 1974 року листа щодо Степаненко А.О. написав і Микола Якович Іванов: завдання на підбір військовополонених для втечі він отримував від Шапошнікова. Це були льотчики, партійні та керівні робітники, лікарі. Коли такі люди були підготовлені, Шапошніков передавав Іванову необхідні документи (біржеві картки), повністю оформлені на вказані прізвища. У табірному обягу ці люди не могли з’являтися у місті, тому було встановлено контакт із пральнею, де працювали три жінки – військовополонені; Москаленко Т.Д., Степаненко А.О. і Черенкова А. До пральні завозили для обробки велику кількість обмундирування, котре було у користуванні (німецьке, югославське, румунське, англійське), майже без обліку. Степаненко А.О. відбирала необхідний одяг і передавала його Іванову. Крім того, до пральні заходили німецькі військові, котрі знали російську мову (колишні білоемігранти). Вступаючи з ними у розмову, Степаненко отримувала необхідну інформацію, котру передавала Іванову. Він бачив, як кілька раз Степанова розмовляла з Шапошніковим, з чого зробив висновок, що вона є членом підпільної групи. З метою конспірації члени підпілля, котрі працювали у таборі, знали не більше 1-2 осіб, з котрими спілкувалися [37].
У краєзнавчій літературі інформації про групи Тайожного, Тарасова і Дорохольської, Шапошнікова мало, у книзі В.Нем’ятого «Вірність. З історії боротьби трудящих Миколаївської області проти фашистських загарбників у роки Великої Вітчизняної війни (1941-1944 рр.)» є відомості про десантовану 17 квітня 1943 року розвідувальну групу з двох осіб: Феофана Кирильченка і Марії Бурлаченко, котрі «у Миколаєві створили підпільну молодіжну групу, яка восени вже налічувала 78 чоловік». Далі коротенький опис діяльності групи: до 10 липня 1943 року передавали до штабу партизанського руху розвіддані про військові частини противника, виготовляли та прозповсюджували листівки, в районі станції Кульбакине пустили під укіс два ешелони противника [38]. Хоча у висновку щодо звіту Кирильченка про діяльність його групи, укладеному начальником оперативної групи штабу партизанського руху 3-го Українського фронту Мединським 20 червня 1944 року, вказано групи Селіванова Д.Ю. (5 осіб), Тарасова Ю.М. і Дорохольської В.М. (12 осіб), Тайожного М.І. (31 особа), Цуканова І.М. (діяла на залізничній станції Горохівка), Кузьменка Ф. (Березнегуватський район), Сиріци М.С. (радгосп ім. Шевченка), Леляка Г.Т. (ст. Кульбакине), причому останніми двома Кирильченко не керував, лише підтримував зв’язок. Аварії потягів на ст. Кульбакине дійсно мали місце, але відбулися з технічних причин. Активними учасниками групи названі Кирильченко, Селіванов, Тайожний, Склярова, Довбня Б.Б., Копцов О.І., Тарасов Ю.М. та Дорохольська В.М., інші виконували «незначні доручення ...як свідомі радянські громадяни» [39]. Діяльність груп М.І.Тайожного, І.Г.Шапошнікова, Ю.М.Тарасова й В.М.Дорохольської важко переоцінити, це сотні врятованих від смерті, катувань, примусової праці життів. Їх подвиг вартий того, щоб про нього знали прийдешні покоління.
Список використаних джерел:
1. Державний архів Миколаївської області, ф.П-10, оп. 1, спр. 31, арк. 1, 1 зв., 2, 3, 4, 15.
2. Там саме, арк. 26-27 зв.
3. Там саме, арк. 58-70 зв.
4. Там саме, спр. 96, арк. 2, 3.
5. Там саме, арк. 4.
6. Там саме, ф.П-10, оп. 1, спр. 111, арк. 11, 11 зв.
7. Там саме, спр. 31, арк. 68-70 зв.
8. Там саме, арк. 21, 40-а, 69.
9. Там саме, арк. 69.
10. Там саме, арк. 69, 69 зв.
11. Там саме, арк. 69 зв.
12. Там саме, арк. 22-а, 69 зв.
13. Там саме, арк. 70.
14. Там саме, арк. 67, 70.
15. Там саме, арк. 21, 70.
16. Там саме, арк. 21, 21-а, 70.
17. Там саме, арк. 12, 21, 70.
18. Там саме, арк. 21, 70 зв.
19. Там саме, 70 зв.
20. Там саме, арк. 67 зв., 70 зв.
21. Там саме, арк. 22, 70 зв.
22. Там саме, арк. 31, арк. 14-15 зв.
23. Там саме, арк. 9-13.
24. Там саме, арк. 71.
25. Там саме, спр. 40, арк. 10, 13, 13 зв.
26. Там саме, арк. 31.
27. Там саме, арк. 37, 39, 40.
28. Там саме, арк. 101, 102, 103.
29. Там саме, арк. 130, 133.
30. Там саме, арк. 140.
31. Там саме, спр. 41, арк. 149-169.
32. Там саме, арк. 3, 4, 8, 9.
33. Там саме, спр. 96, арк. 1.
34. Там саме, спр. 188, арк. 1.
35. Там саме, арк. 23, 28-29, 30.
36. Там саме, арк. 32, 33.
37. Там саме, арк. 31, 31 зв.
38. Нем’ятий В. Вірність. З історії боротьби трудящих Миколаївської області проти фашистських загарбників у роки Великої Вітчизняної війни (1941-1944 рр.). – Одеса, 1973. – С. 188.
39. Державний архів Миколаївської області, ф.П-10, оп. 1,
40. Там саме, спр. 31, арк. 12, 13.