Політичний стан в м. Миколаїв у січні – першій половині березня 1919 року був вкрай напруженим. Влада в місті одночасно належала міській думі, міському комісару від Директорії, «союзним» (антантівським) військам, німецькому командуванню та Миколаївській Раді робітничих депутатів, де більшістю були більшовики. На початку березня до м. Миколаїв прибув грецький десант чисельністю до 3 тис. військових з санітарним та бойовим обозами. «Союзне» (антантівське) командування мало на меті заарештувати більшість членів Миколаївської Ради робітничих депутатів, а більшовики готові були підняти повстання, щоб захопити владу в місті, адже в напрямку Миколаєва вже йшли частини Червоної армії. З 10 березня почалась евакуація антантівських військ, а 12-13 березня Миколаївська Рада робітничих депутатів фактично взяла владу в місті.
15 березня 1919 року в м. Миколаїв була встановлена радянська влада і більшовики з перших же днів застосували репресивну політику «диктатури пролетаріату» до основної маси населення міста. 22 березня Миколаївська міська дума прийняла постанову про передачу всіх міських справ Миколаївській Раді робітничих депутатів з 24 березня, тобто більшовики фактично примусили Миколаївську міську думу розпуститись. Навесні 1919 року більшовиками були націоналізовані суднобудівні заводи. Проводячи економічний курс під назвою «воєнний комунізм», більшовики настроїли проти себе більшість українського селянства. У травні 1919 року на півдні України антибільшовицьке повстання підняв начдив радянських військ, у минулому отаман військ Директорії УНР Н. Григор’єв. З 24 до 28 травня 1919 року загони Григор’єва утримували в своїх руках м. Миколїв. У с. Нечаяне (Козлово) піднялося антибільшовицьке селянське повстання, під час котрого вбили уповноваженого Українського радянського уряду по Херсону та Миколаєву Й. Скляра та інших миколаївських комуністів (всього 16 осіб), які відступили з Миколаєва. Однак миколаївським більшовикам за допомогою червоноармійських загонів, які прибули з Одеси, вдалося вибити григор’євців з Миколаєва та придушити селянські повстання у с. Нечаяне (Козлово) та інших місцях. У кінці червня-липні стан більшовиків погіршився через наступ білогвардійських денікінських військ. Після відвідування м. Миколаїв наркомом України у воєнних справах М. Подвойським більшовики офіційно оголосили про застосування «червоного терору» до ворогів революції. Були розстріляні віце-адмірал О.І. Мязговський, який у 1909-1916 роках був миколаївським градоначальником, генерал-лейтенант В.М. Данилов, інженер Х.М. Матвєєв, який був миколаївським міським головою у 1918 році, та багато інших осіб.
18 серпня 1919 року м. Миколаїв захопили білогвардійські денікінські війська. Проте, денікінський режим не мав позитивної ідеології, що й послужило головною причиною його поразки. Відновлювалися дореволюційні порядки, підприємства повернулися до колишніх власників, на них встановлювався офіційний робочий день: 11-12 годин. Білогвардійські податки з селян виглядали не краще від більшовицької політики «воєнного комунізму», поверталося поміщицьке землеволодіння. Денікінці, прихильники «єдиної і неподільної Росії», боролись з будь-якими проявами українського життя.
У м. Миколаїв денікінську владу представляв генерал Яків Слащов. Економічне та фінансове становище у місті було тяжким, дуже погано було з паливом. Заводи та фабрики закривались, була значна кількість безробітних, лютувала епідемія тифу. Свободи слова у пресі не було, запроваджувалась попередня цензура для друкованих видань, діяли тільки окремі профспілки, які видавали свою газету «Луч». Противники денікінського режиму підпадали під дію військово-польового суду. Однак і в той важкий час у м. Миколаїв діяли початкові школи, гімназії, учительський інститут, музеї, акваріум, була відкрита вечірня школа для дорослих робітників, у жовтні 1919 року був поновлений трамвайний рух.
У м. Миколаїв діяла підпільна більшовицька організація, але денікінцям вдалося напасти на її слід. У листопаді 1919 року на площі перед заводом «Руссуд» було розстріляно 61 особу – комуністів, комсомольців, тих, кого підозрювали у зв’язках з підпільниками і навіть випадкових людей. Однак терор не допоміг денікінцям. У кінці 1919 року ні в кого вже не викликало сумніву, що час перебування білогвардійців у м. Миколаїв добігає кінця.
