Остаточне утвердження тоталітаризму в Радянському Союзі збіглося з те-рором 1937-1938 рр., який охопив усі нації та соціальні групи країни.
В Україні масові репресії торкнулися в першу чергу селянства, інтелігенції, духовенства, робітників, а також тих партійно-радянських діячів, які щиро вірили в ідеали революції, але погано підходили на роль правлячого класу, оплоту тоталітарної системи. Треба було винищити їх, аби розчистити місце новій бюрократії, яка вступила в партію вже після революції, не мала старомодних революційних фантазій і вірно служила "вождю". Репресій зазнавали не тільки українці, але і росіяни, німці, євреї, поляки тощо.
Більшість заарештованих обвинувачувались за статтею 54-10, ч.1. Селян визнавали членами підпільних контрреволюційних куркульських організацій, що намагались розвалити роботу в колгоспах, систематично ви-ступали проти радянської влади, сіяли до неї недовіру, знущались над колгоспниками. Священикам інкримінували проведення серед мирян релігійної пропаганди, яких вони нібито орієнтували на антирадянські виступи. Представників технічної інтелігенції, а подекуди й робітників обвинувачували у здійсненні на підприємствах диверсійних актів. Представників національних меншин - в участі в контрреволюційних фашистсько-націоналістичних організаціях.

Розслідування та розгляд карних справ проводився прискореним порядком. Згідно наказа наркома внутрішніх справ СРСР від 30 липня 1937 року були створені сумнозвісні "трійки", до складу яких входили начальники обласних управлінь НКВС, секретарі обкомів та прокурори областей. Справи на цих засіданнях розглядались без участі сторін, обвинувачений не мав можливість касаційно оскаржити вирок і подати клопотання про помилування. Катування стало звичним явищем під час ведення слідства. Тільки по Миколаївській області у 1937-1938 рр. було винесено близько 6300 вироків, з них до розстрілу - більше 2000.

Головним наслідком масових репресій було фізичне винищення най-більш активної та інтелектуальної частини народу України і моральне розтління тих, кого терор не торкнувся. У суспільстві ширилися доноси, взаємна підозрілість і страх. Маси людей брали участь у зборах і мітингах, вимагаючи страти "ворогів народу".

За розмахом знищення населення власної країни сталінський терор 1937-1938 рр. не знає собі рівних у світовій історії. Він залишився в пам'яті людства під назвою Великого Терору. Документи державного архіву Миколаївської області яскраво характеризують цей жахливий період в нашій історії.

У серпні 1941 р. фашистські війська окупували Миколаївщину. Територія області (у сучасних її межах) була поділена між Німеччиною та Румунією. Документи Державного архіву Миколаївської області яскраво характеризують кривавий "новий порядок", який установили німецько-румунські окупанти на території нашого краю. В миколаївському передмісті Темвод регулярно проводились розстріли мирного населення, на території Миколаївщини німецько-румунські окупанти створили низку ґето, де знищували мирних громадян. У м. Миколаїв було розстріляно, замучено, повішено 80 тис. мирних громадян і військовополонених, а взагалі по області більше 105 тис. чоловік (за даними на 1946 рік).
Одною зі складовою частиною "нового порядку" окупантів було насильницьке вивезення мирного населення Миколаївщини на примусові роботи до Німеччини (як правило, вивозили молодь 1926-1927 року народження), за відмову їхати до Німеччини хлопці та дівчата підлягали ув'язненню, а іноді й розстрілу.
На виставці експонуються документи, що розповідають про тяжку долю наших земляків "остарбайтерів".
Всього по м. Миколаїв було вивезено на примусові роботи до Німеччини 5000 осіб, а по області (без урахування районів, що увійшли до Миколаївської області у 1954 році), за даними Миколаївського облвиконкому на 1 червня 1947 р. - 45507 осіб.
2 квітня 1944 року територія області була звільнена від нацистів. Починаючи з 1945 р. мешканці Миколаївщини почали повертатися на Батьківщину.

29 квітня 1918 року у Києві на Конгресі організації партії українських хліборобів-землевласників гетьманом України було оголошено генерала Павла Скоропадського.
Документи виставки характеризують суперечливу політику уряду П.Скоропадського. Так, у Миколаєві була розпущена демократична дума складу 1917 року і відновлена царська цензова дума. Влітку 1918 року різко погіршилось постачання хлібом населення міста, продовольчий відділ Миколаївської міської управи запропонував до схвалення міською думою обов'язкову постанову про порядок користування картками на отримання хліба, у вересні 1918 року були підвищені ціни на печений хліб. Були і досягнення, особливо в області освіти і культури. У Миколаєві в цей час діяли не лише нижчі навчальні заклади, а й гімназії, вчительский інститут та ін., в яких проводилась політика українізації. У місті діяли три музеї.
Важке економічне становище більшості населення, залежність уряду гетьмана П.Скоропадського від німецької окупаційної влади призвело до загального невдоволення. Боротьбу проти гетьманату очолили соціалісти. У грудні 1918 року вліді гетьмана П.Скоропадського була ліквідована на території України.

Експозиційний план виставки архівних документів
"Українізація 1920-х рр. на Миколаївщині"

З приходом на українську землю Другої світової війни на території Миколаївщини було У квітні 1923 р. ХІІ з’їзд РКП(б) проголосив політику „коренізації”, яка передбачала залучення представників корінних національностей до партійно-державного апарату, застосування національних мов в адміністративній роботі, освіті, видавничій справі, пресі тощо. Український варіант цієї політики увійшов в історію під назвою „українізації”. Це стало компромісною політикою з боку більшовиків, які змушені були рахуватися з українським національним відродженням, могутній стимул якому дала Українська народна революція 1917-1921 рр. Українізація стала спробою опанувати цей процес і спрямувати його в русло соціалістичного будівництва. Мала вона й зовнішню мету – продемонструвати українцям за кордоном, що лише у Радянській Україні вони зможуть задовольнити свої національні прагнення.

Політика українізації була доволі результативною: вже у 1929 р. в УСРР діяло 80% шкіл, понад 60% технікумів і 30% інститутів з українською мовою навчання. Понад 97% українських дітей навчалися рідною мовою. Якщо у 1922 р. республіка мала не більше десятка україномовних газет і журналів, то у 1933 р. з 426 газет 373 видавались українською. Державні службовці в цей час повинні були складати іспити з української мови, а ті, що не мали необхідних знань, могли втратити роботу. Не була осторонь від цих процесів і Миколаївщина: 15 листопада 1923 р. було організовано курси української мови для вчителів та службовців радянських установ у Миколаєві, а на початку наступного року – у більшості районів Миколаївської округи. Так, у 1927-1928 навчальному році з 380 шкіл Миколаївської округи 275 проводили навчання українською мовою. У лютому 1929 р. курси української мови відвідували 937 державних службовців Миколаївської округи.

Однак вже наприкінці 20-х рр. у внутрішній політиці СРСР відбувся різкий поворот: сталінська правляча верхівка зміцнила свої позиції і вже не потребувала компромісів для збереження свого панування. Тоталітарна централізація і відродження імперської політики супроводжувались поверненням до русифікації. Поступово було зменшено кількість українських шкіл, скоротився відсоток українських учителів і науковців, закривалися українські театри, заборонялися п’єси українською мовою. Наслідком контрукраїнізації стало падіння престижу української мови і культури, зведення останньої до провінційного рівня, та русифікації значної частини України.