Мельник Марина,
начальник відділу інформації
та використання документів
держархіву Миколаївської області
Олексій Михайлович Гмирьов народився у м. Смоленськ 17 (за новим стилем – 29) березня 1887 року. Мати, Марія Захарівна, померла, коли йому було 4 роки, маленького Льоню доглядала старша сестра Євдокія. Батько, Михайло Михайлович, кондуктор на залізниці, колишній селянин с. Лоєве Смоленського повіту, невдовзі одружився вдруге. Мачуха була непривітною, забороняла пасинку вчитися у школі, била його щоразу, коли бачила з книгою. Олексій був вимушений готувати уроки у товаришів і заривати в землю підручники по дорозі додому. Батько постійно був на роботі, скаржитися йому сенсу не було, бо «він не повірив би». Пізніше, розповідаючи друзям про своє дитинство, він полотнів від спогадів: «я жив одиноко, як маленьке звірятко».. [1]
Навесні 1902 року помер і батько, життя підлітка стало зовсім нестерпним і, скориставшись пропозицією брата, Олексій поїхав з ним до Миколаєва. На той час він встиг закінчити міське шестикласне училище і 17 травня 1902 року влаштувався на роботу на суднобудівний завод «Наваль».
Важка 12-годинна праця, мізерний заробіток, більша частина котрого йшла на погашення штрафів – таким стало життя Олексія. У вірші «Благовест» поет описав цей час:
... Но промчалось детство. Жизни злое море
из гнезда родного вырвало меня.
В первый раз сдавило мое сердце горе,
И в пучину жизни погрузился я.
Вместо материнской, теплой, нежной, ласки,
Вместо поцелуев и приветных слов
Надо мной раздались вихри злобной пляски
Бешеных, тяжелых заводских станков.
Потянулись годы. Сила молодая
Тщетно выбивалась из ярма невзгод,
Зрела в юном сердце искра огневая,
И все ненавистней становился гнет.
И без колебанья, радостный и гордый,
Я вошел под знамя воли и труда.
Загорелось сердце силой новой, твердой,
И понятней стала для меня нужда.
Для меня и многих честных, угнетенных
Сворою бесстыдных, хищных палачей.
И в руках могучих, многомиллионных
Заалело знамя волнами лучей...
Гмирьов
Наприкінці 1902 року життя Гмирьова змінилося - він познайомився з родиною Івана Андрійовича Чигрина, котрий керував робітничим гуртком, об’єднуючи революційно налаштовану молодь. Вже у травні-липні 1903 року Олексій взяв участь у політичних мітингах і страйках. 21 липня він був звільнений з роботи з приміткою в особовій картці: «НЖ» («не желателен»), що дорівнювало клейму «політично неблагонадійний». Потім Чигрин познайомив Гмирьова з Віктором Павловичем Ногіним («Макаром») – одним з керівників Миколаївського комітету РСДРП того часу, Віктором Олексійовичем Радус-Зеньковичем («Єгором»). Восени 1903 року Олексій Гмирьов вступив до лав РСДРП і розпочав життя підпільника-революціонера: брав участь у друкуванні та розповсюдженні листівок, проводив бесіди на політичні теми з робітниками та їх родинами, виступав у марксистських гуртках, на мітингах та зборах соціал-демократичної партії.
Вперше він був арештований у грудні 1904 року, коли поїхав до Одеси на демонстрацію, але був звільнений за відсутністю доказів, у січні наступного року – знов заарештований біля Чорноморського суднобудівного заводу. 13 лютого 1905 року при обшуку у Гмирьова поліція знайшла 108 прокламацій, які він наступного дня мав розповсюдити серед робітників суднобудівного заводу, котрі брали участь у страйку. Олексій був заарештований та ув’язнений спочатку у Миколаївській, на початку березня – в Єлисаветградській, наприкінці квітня – у Херсонській в’язниці. Гмирьова було звинувачено у діях, «возбуждающих к ниспровержению существующего в Росийской империи общественного строя». Він відмовився від захисника. 7 червня Одеська судова палата прийняла рішення звільнити Гмирьова під поручительство і 23 липня він прибув до Миколаєва.
Невдовзі Олексія було знов ув’язнено за «продовження злочинної діяльності і проживання без прописки у поліції». 12 вересня того ж року виїзна сесія Одеської судової палати у Херсоні присудила його до 4 місяців утримання у фортеці, щоправда, із заліком попереднього ув’язнення. Миколаївський градоначальник визнав перебування Гмирьова у місті «безумовно шкідливим і небезпечним» і за його клопотанням поліція прийняла рішення про відправку Олексія у заслання до Сибіру. По дорозі до місця поселення – с. Рокули Архангельської губернії поет захворів і був залишений для лікування у м. Холмогори. У червні 1906 року Гмирьову вдалося здійснити задуману втечу і влітку він знову повернувся до Миколаєва, звідки за порадою друзів переїхав до Єлисаветграду. Вже 9 вересня він був заарештований і звинувачений у навмисному вбивстві єлисаветградського поміщика Г.Луцького. 26 січня 1908 року, після майже півторарічного слідства, О.Гмирьов був засуджений до 6 років і 8 місяців каторги. [2]
Більше він свободи не побачив. У важких умовах каторги Олексій захворів на туберкульоз, сухоти мучили його дедалі більше. Він передчував свою передчасну смерть:
Я погибну, но вместе со иной не умрут
Пролетарские песни мои.
Знаю я, что к могиле моей не придут
Ни друзья, ни слепые враги.
Далеко за тюрьмой, где клубится туман.
Без обряда схоронят меня,
И покроет могилу колючий бурьян
С первым зноем горячего дня.
А зимой, когда вьюга заплачет над ней
И ковром снеговым опахнет,
Зазвенят мои песни по шири степей,
И, быть может, хоть звук до любимых людей
Буйный ветер тогда донесет.
Я умру, но со мною в тюрьме не умрет
Муза-узница, крошка моя.
И в последний мой час лишь она обовьет
Грустной песней и лаской меня.
І все ж до останнього дня Олексій сподівався на одужання та зустріч з коханою Марусею. Він познайомився з нею на початку 1905 року і, перебуваючи в ув’язненні, постійно листувався з нею, очікуючи зустрічі. Бачився з коханою рідко, лише під час свого перебування на волі та коротких зупинок у Миколаєві під час етапування з одної в’язниці до іншої.
ПРИ ВСТРЕЧЕ ВО ВРЕМЯ ПЕРЕСЫЛКИ
Мы молча глядели друг другу в глаза
Сквозь злую решетку вагона;
У ней на реснице горела слеза.
Во мне шевелилися стоны,
И в страстном страданья я крикнуть хотел:
"Терпи! о, терпи, дорогая!
Мне сладостны цепи, отраден позор
За счастье родимого края".
Пусть нагло глумятся тупые враги
Над нашей святою любовью -
Час мести настанет, заплатят они
За все своей черною кровью.
Терпи же, родная, терпи и борись...
Інколи Маруся приїжджала на довгоочікувані побачення. У листі від 25 лютого 1910 року він писав: «... Я опять немножко болен, Маруся. Грудь измучила. Твой приезд будет как раз кстати. Весна и осень стали для меня самыми жуткими временами года. Переутомился я, родная, и едва ли донесу свой крест. А умирать не хочется. Если бы ты знала, как не хочется умирать! Свидание с тобой оздоровит меня. А может, нет.. Все-таки будет сильно хорошо чувствовать, что ты глядела на меня, думала обо мне. Эти минутки я буду благоговейно хранить у себя в сердце, и если не доживу до воли и счастья с тобой, то легко будет уйти из жизни. Я тебя жду... Библейский день Иисуса, должно быть, не был так длинен, как каждый из моих вот этих предсвиданных дней. Не обмани меня, милая. Милая, мне будет непостижимо больно... Я не вытерплю... закричу. В прошлом и так одни боли да слезы... Не обмани, Марусенька, милая, пожалей... Ведь ты добрая, я знаю. На истоке двадцать третьего года моей жизни я увижусь с тобой. Если б здоровье, сколько еще всего впереди... О, как хочется быть здоровым!». [3]
У листах до дівчини писав Олексій свої вірші:
Не жди меня... Без чувства сожаленья
Я от тебя свободно ухожу.
И за любовь твою - святые убежденья
К ногам твоим, как раб, не положу.
Я не могу отдаться без изъятья
Безумной прихоти своих страстей,
Когда вокруг меня звучат проклятья,
Свистят бичи, царит позор цепей.
Меня зовут. Простимся, дорогая,
В последний раз, друг друга не кляня.
Люблю тебя! Но для родного края
Я должен жизнь отдать. Не жди меня.
Можливо, саме через кохану Олексій у своїх листах згадував Миколаїв надзвичайно тепло, сумуючи за тим часом, коли не було в’язничних стін та постійних страждань від сухот. У листах до нареченої він так писав про той час: «... Прошлый год я в это время был с тобою в Спасском. Помнишь, как мы были тогда счастливы. Помнишь, как на зеленых густолиственных ветвях акации мы искали последние цветы. И находя, с задорным, юношеским торжеством срывали их. Как упивался я тогда ароматом этих последних сказателей прошедшей весны. Целый год прошел с тех пор, а мне кажется, что все это было вчера. Грустно, дорогая. Как-то приятно грустно.» [4] У листі з Херсонської в’язниці від 15 квітня 1907 року він згадував Ліски, де було побачення з Марусею, а також радив їй піти у ніч на Великдень до польського костьолу: «Там встреча праздника проходит величественно, торжественно, красиво. Радостные звуки органа приветственно рокочут, благославляя Воскресение великого борца за истину страдальца Иисуса. Приветствуют, хотя на другой же день начнуть распинать его, но это ничуть не мешает людям раз в году искренно любить того, кто за них отдал свою жизнь». [5] У листі від 23 лютого 1908 року Гмирьов, якого потягом везли через Миколаїв до Херсонської губернської в’язниці, знов згадав наше місто: «Перед моим взором встал город, залитый теплым лунным светом... Широкие песчаные улицы с рядами кудрявых, спящих акаций, тщательно выбеленные хаты под камышовыми крышами, неподвижные тени от них, безоблачное ночное небо с мириадами звезд и где-то далекая, печальная песня бодрствующей молодежи...». [6]
Хвороба виснажувала поета дедалі більше. Голод, вологе повітря у загальній камері, де його утримували разом із кримінальними злочинцями, моральні та фізичні страждання не зломили дух Олексія, він продовжував писати:
На тюремной койке,
Бледный и больной,
Спит и тяжко бредит
Узник молодой.
Страшная чахотка,
Вот уж скоро год,
Встать ему с постели
Жесткой не дает.
Истекая кровью
В полутьме сырой
Он бредет к могиле
Верною стопой.
Некому бедняге
Муки облегчить,
Некому надеждой
Душу озарить.
Хоть бы тень участья,
Хоть бы звук родной,
Все б не так страдал он
Телом и душой.
Все б не так сомненье
Грудь больную жгло.
И расстаться с жизнью
Мог бы он светло.
Но вокруг страдальца
Ни души живой,
Только ходит где-то
Скрытый часовой.
Да порой засовы
Щелкнут у дверей,
Чтоб подать больному
Миску затхлых щей.
И опять ни звука.
Лишь во тьме глухой
Умирая, стонет
Узник молодой.
11 вересня (24 за новим стилем) 1911 року Олексій Гмирьов помер у лікарні Херсонської в’язниці. Йому було лише 24 роки.
Лише незначну кількість віршів Гмирьова було опубліковано за життя, більша частина – вже після 1920 року. Про його поезію досить високо відгукувався Михайло Шолохов, її поціновував Дмитро Шостакович, який до низки його віршів – „Мы молча глядели друг другу в глаза...”, „Они победили!”, „Казенным” та ін. – написав музику (цикл „Хоровые поэмы”). Композитор Маргарита Кусс на вірші Гмирьова створила цикл «Пять романсов». Постать незламного молодого поета майже сто років привертає увагу літературознавців, які друкують публікації про нього.
У Миколаєві іменем Олексія Михайловича Гмирьова названо вулицю та обласну універсальну наукову бібліотеку. У липні 1968 року у сквері біля Миколаївського університету ім. В.Сухомлинського (вулиця Нікольська) на чотиригранному постаменті із сірого граніту встановлено бюст Олексія Гмирьова (скульптор О. Здіховський, архітектор Є. Теляшова). На будинку № 4 по вулиці Сидорчука до 80-річчя поета було встановлено меморіальну дошку з написом: "Здесь в 1903-1905 годах жил один из первых пролетарских поэтов, рабочий-революционер А.М.Гмырева (1887-1911)". На Чорноморському суднобудівному заводі збудовано морозильний траулер «Алексей Гмырёв».
біля Миколаївського університету ім. В.Сухомлинського
У Державному архіві Миколаївської області зберігається особовий фонд поета Олексія Михайловича Гмирьова (ф. 451). Він нараховує три справи: листи (копії) з віршами, біографію, написана нареченою М.Козловою, особову картку учня котельного цеху миколаївського суднобудівного заводу «Наваль» і зберігає для прийдешніх поколінь пам’ять про пролетарського поета.
Використані джерела:
- Державний архів Миколаївської області, ф.451, оп. 1, спр. 1, арк. 1.
- Уралов Т. Путь Алексея Гмырева. – Херсонское книжно-газетное издательство, 1960. – 238 с.
- Там саме, арк. 45-46.
- Там саме, арк. 34зв.-35.
- Там саме, арк 31-31зв.
- Там саме, арк. 43зв.